'Хованки / Hide and Seek' Марго Дубовська

Вступ

Марго Дубовська народилася в Києві, вчиться у Відні і повертається сюди все рідше, у місто, яке досі є її домом і водночас уже перестало ним бути. Дім існує, і повернутися до нього технічно можливо; втрачено не адресу, а те, що повернення більше нічого не відновлює.

Це коротка відстань, і саме через її короткість роботи в цій виставці не є свідченнями про завершену подію. Рана ще не завершила свого утворення, і матеріали, з яких зроблені всі пʼять робіт, теж перебувають у процесі: волосся продовжує рости, уламки збитих дронів продовжують надходити, а дім, який вона відтворює, лишається чужим.

0/1. Рівень землі. Валіза і кольє

Те, що в нас називають першим поверхом, на заході називають нульовим, і ми починаємо звідти, де вони ще не почали рахувати.

«Я знайду себе в очікуванні» (2022) — кінетична скульптура й автопортрет, зроблений із дорожньої сумки, волосся, двигунів і динаміків. Сумку було спаковано заздалегідь, щоб повернутись з України назад до Відня і продовжувати там мистецьку практику, і саме її залишили перед обличчям війни. Волосся витікає з неї масою, яка явно більша за сам контейнер, і рухається у трихвилинному циклі, дихаючи так, як дихає тіло уві сні. Тут показано не те, що встигли винести, а те, що лишилося спакованим і чекає, доки його заберуть назад.

Поруч розміщено «до тої, ким мені не дали стати» (2024) — меморіальне кольє, сплетене з волосся того самого автопортрета в техніці hairwork, якою у XV–XVIII століттях виготовляли прикраси з пасом померлих. Європейська традиція таких прикрас добре задокументована, і дослідниці наголошують, що вони цінувалися саме як нетиражовані та неповторні предмети в добу, коли решта речей уже вироблялася масово, оскільки волосся зберігає структуру після смерті тіла і здатне тримати навколо себе оповідь про конкретну людину.

Марго відновлює цю практику і водночас зміщує її послідовність. Зазвичай реліквію виготовляють ті, хто лишився, і виготовляють після смерті; тут її робить сама зображена і робить наперед, присвячуючи тій, ким їй не дали стати. Металеві ланки кольє мають форму колючих гілок, між ними вміщено серце з вигравіруваним написом, а від плетених джгутів вільно звисають непритиснуті пасма. Тернина, що в німецькій версії казки заростає замок ззовні, тут уже знята зі стін і носиться на шиї.

Кольє закріплене на стіні на висоті очей, і саме висота робить його портретом. Той, хто підходить, опиняється обличчям до місця, де мала б бути людина, якій річ присвячена. Коло, яке утворює прикраса, лишається порожнім, як лишається порожньою і валіза поруч: обидві речі мають форму тіла, якого в них немає.

2.1. Нагорі. Літери

«Нариси дому/ів» — це одна робота із семи частин, і читати її треба як рядок. Марго Дубовська прийшла з графічного дизайну і деформує шрифт доти, доки знак не втрачає читаність, зберігаючи при цьому будову письма, а отриману форму випалює в дереві разом із фрагментами ліпнини та орнаменту чужого дому. Усередині кожної частини лишається порожнеча, яку перетинає павутина з власного волосся художниці, майже невидима при прямому світлі; в одній із частин волосся немає зовсім. Волосся є біологічним записом памʼяті, який зберігає слід того, чим жило тіло, і змінюється все далі від коренів.

Жорж Діді-Юберман описував відбиток як схожість, отриману через дотик, наголошуючи, що зображення такого типу засвідчує не погляд, а фізичну близькість, і що воно завжди поєднує в собі кілька різнорідних часів. Волосся належить саме до цієї категорії зображень, оскільки воно є не подобою тіла, а його продовженням, і продовжує існувати після того, як контакт із тілом припинився. Дім тут записано словом, у якому не прочитується жодна літера, і скріплено тим, що виросло з тіла; при цьому відтворено чужий дім, а не власний. Робота називається нарисами, оскільки жоден із цих записів не є остаточним.

2.2. Нагорі. Провідник

«Провідник» (2026) відтворено за ілюстраціями станків, на яких плели меморіальні прикраси з волосся померлих, і сама художниця описує цю скульптуру як провідника між життям і смертю. Металеві важелі у формі кігтів, що натягують пасма, врівноважено уламком ракети на протилежному плечі, тобто нитка напнута рівно настільки, наскільки її тримає війна з іншого боку.

Найважливіше в цій роботі майже не помітно на фотографіях. Три точені чорні ніжки станка закінчуються тонкими сталевими вістрями і стоять на них, ледь торкаючись підлоги. Прилад, покликаний повернути втрачене вміння, спирається на те саме, чим колються, і тримає рівновагу винятково завдяки цій опорі. Веретено, яке в казці намагалися знищити, тут не усунуто і не знешкоджено, воно стало опорною точкою конструкції.

2.3. Нагорі. Вінок

«Ми летимо високо» (2026) зроблено з обпаленого дерева і скловолокна збитого дрона «Шахед». Робота має форму кола, вирізаного крилами, які закручуються спіраллю до центру, а в центрі вміщено менше коло, схоже на гніздо, заповнене темною плутаниною скловолокна. Художниця посилається на аппалацьку легенду про корони смерті, за якою скручений диск пірʼя, знайдений усередині подушки, віщує наближену смерть тому, хто на ній спав.

Матеріал тут виконує подвійну роботу. Мʼякий на вигляд, він є токсичним і подразнює шкіру при дотику, тобто виглядає як пух і карає за спробу торкнутися. Жодної справжньої кістки і жодної справжньої пірʼїни в цьому птахові немає, і все, що має вигляд живого, зроблено з решток того, що літало, аби вбивати. Назва при цьому лишається бадьорою, і цей розрив між нею і предметом входить у роботу так само, як входить матеріал.

Разом три верхні роботи описують те, чого не пропонує казка. Станок стоїть не в захищеній кімнаті, а посеред речовини, з якої зроблена загроза, і працює саме з неї. Небезпечний предмет не усувають із дому, його беруть до рук і ним прядуть. При цьому станок лишається з натягнутою ниткою й незакінченою роботою, і цю незавершеність можна прочитати і як перерваність, властиву будь-якому життю під час війни, і як відмову завершувати доти, доки відкритим лишається все інше. Виставка не робить вибору між цими прочитаннями і не має підстав його робити.

‍