Початок світу на краю могили. Форми любові

'Свідчення вразливого пізнання любові крізь проковзаючу невидиму матерію, що мігрує десь в грудній клітині, по лінії хрящів 2-го ребра, та відлунює у 5-му міжребер'ї.

Це історія мого тіла та тіла іншого, відображення тілесного досвіду від власних трансформацій до привласнення чужого болю.

Це історія людського тіла та його слідів у вигляді шрамів, синців і невидимих ран, небажані впливи та любов, що також часто залишає по собі сліди.

Це тіло приречене пропускати крізь себе такі різні форми любові та бути зворушеним від впливу іншого, щоразу трансформуючись під тиском світу.

Я привласнюю та забираю собі образ могили у Тараса Шевченка, трансформую його на мову сьогодення і уявляю початок світу там, де начебто уявити це вже неможливо.

Дивлячись крізь наш спільний контекст, здається таким важливим будь-який найменший прояв любові, адже навіть споглядання чужої вже дає надію на новий початок.

Я згадую фото після обстрілу Києва, де пара цілується прямо у вікні, з якого незадовго до цього вибило скло вибуховою хвилею, а потім згадую власний досвід, де поцілунок, який так багато важив, ставав примусовим актом примирення після кожного разу, коли руйнувалися мої кордони.

Жорж Батай казав, що поцілунок є початком канібалізму, оскільки коли ми когось кохаємо в еротичному сенсі, ми прагнемо скасувати дистанцію між нами, але якщо розглядати це як спробу привласнити та заволодіти іншим, то такий потяг перетворюється на справжній засіб контролю.

Сьогодні, коли світ зосереджений на захисті особистих меж, ідея жертви заради любові здається парадоксальною, але ця недоторканність розбивається об досвід війни з її буквальним жертвуванням тілом. Це зміщення норм оголює іншу природу любові, яка виходить далеко за межі базового права на безпеку.

Крізь цей тілесний досвід я окреслюю вразливість людських кордонів, порівнюючи народження з актом творіння, а розп'яття Христа з жіночими муками під час пологів. У цьому зміщенні сенсів і образів стигма стає в один ряд із кесаревим розтином і перетворюється на єдине ціле у вигляді рани, що дає життя, рани, що захищає. Звичні речі обертаються роздумами про двовимірність усього та змушують запитувати себе про те, чи може любов проявлятись у терпінні, чи може вона межувати зі стражданням і чи справді безумовна любов означає пожертву собою заради іншого.

На межі з абстракцією я зображую досвід тіла, іншого, та свого власного, того, що постраждало заради любові, але все ще тяжіє до зцілення. Тому мій погляд повертається знову до природи.

Це знову тіло, що проростає гілками й обростає корою, тільки тепер воно належить мені, і я зображую себе чимось більшим за людину, перетворюючись на дерево, щоб відділити себе від пережитої історії та залишити її просто досвідом.

‍

Я мислю, що будь-який новий початок стає можливим лише тоді, коли щось інше знаходить своє остаточне завершення, неминуче приносячи з собою глибоку печаль через усі втрати та руйнації, що стали частиною цього фіналу. Проте саме в цій точці переходу, яка сьогодні гостро відчувається як у глибоко особистому, так і в нашому спільному історичному вимірі, зароджується передчуття іншого етапу, де вичерпаний важкий досвід втрачає свою руйнівну силу та змінює вектор, даючи можливість чомусь новому почати жити.

‍

‍

Перший поверх:

Експозиція починається з першого поверху монументального поцілунку на лляному полотні – ʼВмістити в собі іншого, або поцілунок по Батаюʼ – який говорить про надію, що дає любов в темні часи, та вразливість того, хто любить, фактичну незахищеність перед субʼєктом любові, що підсвічується в меншій роботі з зображенням синяка, котрий іде другим шаром – ʼБоліло там, де не залишалось слідівʼ. (зображення синяка, який я створила на основі знімків знятих з мого тіла побоїв.) Це рефлексія від біографічної історії до метафори політичної, де роздуми обертаються довкола того, як функціонує суспільство і держава під час війни.

На стіні ліворуч цикл робіт ʼФорми любовіʼ. Центральна пара робіт зображує грудину клітину колишнього полоненого воїна, що має вертикальний шрам вздовж тулуба.

Праворуч від нього зображено жіночий живіт з горизонтальним шрамом від кесаревого розтину. Ці дві роботи утворюють наскрізний діалог між собою, говорячи про захист як форму любові, захист одного тіла іншим.

‍

              Твори ʼМоє серце обіймає реброʼ та мамині руки, що тягнуться до сонця, мають особисту історію: я фіксую в цій роботі прагнення до життя моєї мами в найскладніший для неї момент, під час її курсу хіміотерапії. Вона дякує сонечку за новий день, а я дякую їй за любов і стійкість. Коли мені боляче, мій погляд повертається до природи, я віддаю їй свій біль і черпаю від неї спокій – ця трансформація робить мене частиною любові.

‍

Другий поверх:

Піднімаючись на другий поверх по сходах, на краю опорою постає ангел – ця трансцендентна сутність, що закрита в коробці, є зустріччю метафізичного з людськими умовами. Вона висвітлює питання, чи здатна вижити ідея людяності у світі, пригніченому війнами та політичними режимами.

Водночас я прагну віднайти і відчути цю невловну силу, що намагається вберегти нас в складні моменти. Робота називається ʼАнгелам своїм заповім себеʼ і є жестом ірраціональної довіри до світу як прояв любові.

‍

Далі тема захисту і жертовності як вищої форми любові продовжується живописом ʼБура доріжка. Тіло захисника. Живіт матеріʼ.

‍

У фіналі ми підходимо до альбому з палароїдними знімками ʼКрай благої вістіʼ, де рука прагне доторкнутись до Лілії, але все розчиняється у білому, не давши пізнати нам диво. Проте в цьому просторі я хочу дати можливість статись диву, дати можливість зцілити скалічене, дати рані загоїтись і стати знову трояндою.

‍

Самозцілитись і подарувати цю можливість кожному, провокуючи реальність до цих змін. Запрошую дивитися продовження експозиції у парку серед дерев.

‍

Текст Поліни Щербини