Я так багато хочу тобі сказати…

“Я писала у своєму особистому щоденнику, звертаючись до своєї матері, яка померла, коли мені було три роки. Я не пам'ятаю її. Єдиний образ, який я можу скласти, походить з розповідей та слів інших людей. Я говорила з нею через своє письмо, розповідаючи їй про все, чого досягла.”
Стадна. М.

В своєму есеї “Дуже легка смерть” Сімона де Бовуар підіймає питання того, що невимушеної смерті не існує і жодне горе що припадає на людину за своєю суттю не є природним. Чи можна вважати звернення до тих, кого немає з нами протестом проти смерті? Чи доречно звертатись до когось, від кого ніколи не буде відповіді?

‍

Інколи відчувається потреба так багато всього сказати саме тій людині, яка не може тебе ані побачити, ані почути. Слова і думки плутаються. Цей безлад неможливо зафіксувати. В гонитві за збереженням того, що стрімко летить, народжується письмо яке не несе в собі жодного знайомого символу, тільки циклічну форму. Експозиція усіяна потоком цих думок, абстрактними репетативними лініями як вираз неможливості сказати так багато речей. Собою вони передають лише зафіксований стан.

Слова та їхній вплив формують нас як особистість в очах інших, але немає жодних гарантій в їх достовірності. Одночасно з цим, всі слова і фрази що доходять до суб’єкта, залишають свій відбиток.

‍